ЩОДНИК, ЧАСТИНА 1, 21 березня 2022 р.:

Ви можете уявити ситуацію в якій би вашим дідусям у 1945 році сказали, що росіяни бомбитимуть Київ, а німці – допомагатимуть нам у цій війні…

Мій дідусь народився в 1937, був дитиною, коли почалася Друга світова війна і все своє життя з жахом згадував її і завжди вірив у те, що той жах ніколи більше не повториться та у дружбу навік з братським російським народом. 27 лютого йому виповнилося 85років і він з посмішкою та сльозами на очах сказав:як добре, що ветерани Великої Вітчизняної війни не дожили до наших днів, що вони не побачать як їхні діти, діти їхніх бойових друзів та товаришів знищують один одного, що колись „велика росія“ намагатиметься знищити країну, столицю якої називають „Мать городов русских“.

Дідусь помилився. Ветерани дожили. Все більше і більше від знайомих, волонтерів у соцмережах ми чуємо історії, в яких ті, кому  вже так багато років, не вірять у те, що їм знову доводиться чути вибухи і звук бойових літаків, що летять скидати бомби на наші мирні міста та села, звук снарядів, що розриваються, і бачити смерті дітей.

Дідусь помилився ще й у тому, що вірив і говорив, що все закінчиться, не розпочавшись, що цього не може бути, що це помилка та підступи наших ворогів. Не буде нової війни в самому центрі Європи, не зможе фашизм прорости в 21 столітті в країні, яка нещодавно викорінила його, люди в якій пам'ятають і вшановують ветеранів.

Перші дні війни, коли ми поїхали з Харкова, ми жили з ним. Він ходив у льох, в якому ми ховалися, коли чули звуки сирен з небажанням, не хотів ховатися і робив це тільки тому, що ми просили. Примушував нас сидіти, а сам виходив перевіряти, що там у небі, був найспокійнішим із нас.

На п'ятий день війни він сказав: „Моє життя розпочалося під час війни та, мабуть, і закінчиться під час війни…, доля, напевно, така“.